Унікальні споруди, а навкруги гори, ліси, а повітря – „ляпота”. Розташувавшись на нічліг, ми розклали ватру і почали готувати вечерю. Оскільки ми назбирали грибів, то я вирішив їх приготувати. Через 1,5 години, повечерявши ми позалазили у спальники і відразу поснули як не як – 22 км йти горами при повному „параді” – це щось.
Зранку на третій день нашої подорожі, поснідавши ми відправились на екскурсію-прогулянку на гору Яровицю (1574м – найвища точка Буковинських Карпат). Повернувшись на базу, ми зібрались і пішли далі. Відпочивші коні, легко йшли. Напрямок присілок Сарата, теж унікальне місце. Прибувши через 3,5 години нас зустріли горяни святково вбрані і привітали по гуцульськи. Мета нашої подорожі їм була відома. „Телефони” горян працюють безвідказно. Пізніше підійшов наряд прикордонників і теж привітав нас. Познайомившись і поговоривши на тему „туризм – це добре, це необхідно” ми відпочивши і пообідавши пішли на прогулянку-екскурсію в урочище Жупани, Мармурової Стінки, до мінерального джерела. Унікальні витвори природи. Повечерявши і поспілкувавшись з місцевим населенням пішли відпочивати. Вранці поснідавши і вирішивши технічні питання наша група посунула далі в урочище до скель Чорних Дів (Відьом). Спочатку підйом досить крутий, відтак полегше і нову лісова стежка – малина справа, гриби зліва, альпійські луки і Іван-чай. Повітря гірське, вода джерельна, чудові краєвиди – настрій супер, Боже яка краса – Божий рай. Дійшовши до урочища Чорних Дів, не підозрюючи нічого, природа приготувала нам сюрприз. Ми попали в такі хащі, дорога розмита, пройти неможливо. Провідник Ілля повів коней в обхід, а ми мужньо дерлися спочатку вгору, а відтак вниз. Вийшли на якусь лісову дорогу і по ній йшли вниз, як показував компас. Вийшли до потоку і пішли вниз. Знову дерлися через каміння, хащі і в 1900 вийшли на галявину і дорогу. Потік впадав в річечку Перкалаб. Зупинились на начівлю. Традиційно – наметі, ватра, вечеря, купання в потічку і спати.

Протяжність 75-90 км (різні варіанти), 6 днів в Карпатах. Загальний маршрут – 9 днів.
Путильський район Буковини в Радянські часи був недосяжний – прикордонна зона, пропуски, жорсткий контроль. Просто відпочити або походити по горах, помилуватись краєвидами – ні-ні! Зараз кордон так і лишився, але поїхати туди набагато простіше, взявши свій паспорт, сказавши мету поїздки і ознайомившись з правилами перебування в прикордонній зоні вирушай у подорож. Хоча є свої нюанси. Зібравшись до купи фанати активного відпочинку вирішили прогулятися „Буковинськими Альпами”. Тим більш про цей край багато цікавого було знайдено в старих архівах і переказів горян-гуцулів. Фірма „Туристичний Компас” фінансувала цей проект.
Склад групи: Павленко Валерій Іванович – старший інструктор з пішохідно-водного туризму, туристського клубу „Veslo”. Павленко Віталій – представник молодшого покоління, любитель активного відпочинку – скелелаз, член клубу „Veslo”. Подоляк Володимир – інструктор з водного туризму, любитель ходити по Карпатах. Яворський Ярослав Мар’янович, 1939 року народження, професійний географ-геолог. Молоткін Ігор – професійний фотограф, лірична і творча людина, любитель подорожувати в пошуках цікавих композицій. До складу групи мав приеднатись телеоператор з телебачення, але його послали у відрядження у другий бік. І пішли ми в складі 5 чоловік. Розрахували подорож по дням і годинам, взяли компас, карти, харчі і вперед. Їдучи автобусом Чернівці-Шепіт, виникла ідея вивчити цей регіон і визначити можливості використання по лінії сільського туризму, і прокласти пішохідний або пішохідно-кінний маршрут. По-перше, вся команда погодилась. По-друге, цей регіон ідеально підходить. Сидячи в автобусі і водячи пальцем по карті, ми проробляли маршрут. Теоретично виходило ідеально (цікаво, весело, приємно – це наша суб’єктивна думка, але я думаю, що зі мною всі будуть згідні. Виїхали ми з Чернівців в 15:00, прибули в гірське село Шепіт в 1830. перше, що кинулося в очі, так це чудовий витвір природи – водоспад. Із письмових джерел ми знали, що місцева церква має понад 150 років і в середині знаходиться цісарський трон – унікальний витвір мистецтва, який до речі, при розпаді Австрійської імперії у 1918 році забули забрати у Відень в хороми цісаря Франца Йосифа ІІ. Отець Іван (місцевий священик) провів цікаву, змістовну екскурсію. Вирішивши технічні питання ми вирішили ночівлі. Спали на поді в будиночку лісника на свіжому сіні. Хто ніколи не спав на сіні – загубив половину життя. Які запахи всіляких трав, як легко дихається – екзотика. До дідька ті задушливі міські квартири, ту цивілізацію – просто, екзотично – душа співає. А ще нас пригостили парним молоком та свіжим хлібом – взагалі супер!

Зранку поснідавши і взявши пару коней на супровід ми вирушили далі по маршруту на гору „Памір”, де була розташована колишня військова локаторна станція. Висота 1500 м над рівнем моря. Спочатку йшли по дорозі, відтак почали підніматись лісовою стежкою. Справа і зліва на протязі маршруту: гриби і ягоди (малина, гогози – на російській мові „красніка"). Будинок лісника Сергія, де ми ночували, теж розташований на цікавій галявині у лісі, є місце для вогнища, лавки, стіл, а саме головне невелике лісове озеро, де є риба (струги, окунь, короп) і кругом малина, малина... Відстань від Шепота до будинку лісника 5 км, до початку підйому на „Памір” ще 3 км. Група не кваплячись піднімалась на гору. Пройшовши 7 км ми зробили технічну зупинку, а не зробити ми не могли. Відкрилися чудові альпійські луки, про що свідчать фотографії зроблені нашим фотографом Ігорем. Відпочивши 20 хвилин, ми потисли далі і ще через 4 км побачили великі білі купола. Ура! Ми побачили бувшу локаторну станцію, чудовий краєвид. Ідучи ділі нормальною гірською дорогою на „Памір” нас зацікавив невеликий горб, на вершині якого було декілька невеликих каменів цікавої форми. Це все щось нагадувало, але що? Ми спитали молодого гуцула-чабана, що пас недалеко вівці. Він розповів, що цей горб насипний і що каміння принесли прадавні люди, так розповідав йому його дід. Обстеживши це місце наш геолог висловив свою думку, що це можливо ранньослов’янське язичницьке святилище, де проводились якісь ритуали. Поклавши долоні над каменем на відстані 25 см ми відчули сильне тепло. Подолюк Володя (Сусанін) дістав свій амулет-капельку і встановив вертикально над каменем. Амулет почав кругові рухи. Із письмових джерел ми знали, що в таких місцях „заряджають” амулети, талісмани. Ми знову зафіксували це місце. Пройшовши 2 км ми побачили невеличку хатинку-колибу. В таких живуть вівчарі, які випасають худобу на полонинах. Нас зустріли вівчарі і гостинно запросили до хати. Відказувати горянам – це неповага. Ми подякували і зайшли, тим більше, що почався дощ. Нас пригостили вурдою, сиром і справжньою гуцульською бринзою. Оскільки нам залишилось до бази йти 15 хвилин, щоб віддячити горянам я дістав пляшку горілки і за знайомство ми випили по 50 гр. Ватаг Юрій Олексійович повів нас у колибку де над вогнищем висів казан і там варилось молоко. Він розповів, що бринзу він робить дідівським методом, як 100 років тому і провів невеличкий екскурс. Це було цікаво. Потім він з помічником Іваном взяли трембіту і сопілку, і нам заграли гуцульські мелодії. Яка дивовижна музика, навіяна давниною. Потім і ми спробували щось заграти – тяжке питання. Дощик закінчився, ми подякували за гостинність і пішли далі. Через 20 хвилин ми були на „Памірі”.

Зранку підйом, ранкова гімнастика, сніданок. Фотограф Ігор вставав в 5-й ранку, вибирав сюжет і вичікував того моменту для зйомки. Поснідав, я дав команду в „лямки” і група продовжувала подорож. Ми постійно милувались краєвидами, робили фотозйомки, йшли тільки вперед. Куди дівалась втома, ми не знали, нам було цікаво, кожен день ми пізнавали Карпати по новому. Зробили зупинку в урочищі Калиничи, щоб відвідати унікальну плотину зі шлюзами, побудовану гуцулами-лісорубами вручну. Висота 50 м, ширина 100 м. Шлюзи закривались, вода набиралась, а в долині лісоруби в’язали клоти. Коли все було готово, шлюзи відкривали і вся маса води підхоплювала плоти і гнала вниз по річці, а на плотах стояли і керували веслом-кермом Бокоращі (плотогони) дуже сміливі люди і тілом і душею. Плоти гнали до Вижниці, або до Чернівців. Зараз ця споруда доживає свій вік, тому що, уже більше 30 років плоти не ганяють по річці та і нема таких легенів-гуцулів. Зараз інший час, інша техніка, інші люди. Дійшовши до лісництва Перкалаб, нас там уже чекали коні і провідник. Запинились в гарному будиночку пообідали і відпочили. На наступний день, одноденна прогулянка-екскурсія з лісничим до гаю альпійських сосен і „далменів" (кам’яні велетні).

Унікальний гай, ми такого ще не бачили, а кам’яні велетні – диво природи. Зробивши легкий перекус ми повернулися в лісництво, відпочили, повечеряли. Зранку підйом, снадонок і далі по маршруту в с. Нижні Яловичари. На перехресті двох доріг ми попрощалися з провідником і кіньми. Подальший маршрут ми продовжили пішки. Через 3 години ми піднялися на гору Яловичора (1392 м) підійшли до Озера „Гірське Око”. Боже, яка краса? Природне озеро на такій висоті. Глибина14 м, риба є. Обстеживши все озеро, ми знайшли саморобний пліт і Володя як професійний водник вирішив опанувати його, що і зробив. Фотограф Ігор не забарився. Я з Мар’яновичем пішки по гриби. Вечеря вдалась на славу. Відпочиваючих було досить. До вечора майже всі роз’їхались. Лишились ми і ще одна група, яка приїхала на УАЗах (бобиках). Це єдиний транспорт, яким сюди можна дістатись і то не завжди. Ми такі задоволені, що на вечір стало тихо, пташки співають, дерева шелестять листям. Як співали колись тріо „Маренич", „Тиша навкруги...”

В 22:30 ми попили чай з трав альпійських луків та ягід (чебрець, звіробій, малина, гогози, афини, конюшина і т.д.). і готувались до сну. Знизу показалось світло автомобільних фар, гуркіт двигуна і музика незрозуміло яка. Приїхала група „туристів” 4х4. Розклали ватру, увімкнули магнітофон до упора, ящик горілки в озеро для охолодження. Музика-„блатняк” – це не музика. Ми зрозуміли, що будемо спати погано, але всі зморені поснули. О 3-й годині ночі я піднявся по технічній причині (компанія, далі гуділа) і те, що я побачив – О Боже – 8 постатей під М.Круга танцювали голі кругом ватри. Що це? Дикі танці пращурів? Не знаю, не скажу. Я слухав дикі танці Руслани, бачив кліпи, але це! Ні критиці, ні обговоренню не підлягає. Стихло все під ранок. Зранку поснідали і забравшись ми продовжили подорож на північний схід до села Плоска, це найближчий пункт, звідки можна дістатись до Чернівців. Пройшовши 14 км ми зайшли в село і зупинились на автобусній зупинці. Час показував 13:30. Місцеві жителі повідомили, що в 14:00 є автобус на Путилу – райцентр нашої області.